top of page
ЛЬВІВСЬКА АРХИЄПАРХІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
у В И Н Н И К А Х
РІЗДВО ХРИСТОВЕ
25 грудня Церква святкує народження Господа і Спаса нашого Ісуса Христа від Марії Діви у місті Вифлеєм.
Ця подія описана в двох книгах, що увійшли до канону Нового Завіту: Євангелії від Матея та Євангелії від Луки. Кожна з них в свій спосіб розкриває богословське значення Різдва Христового. В Євангелії від Матея підкреслено, що Ісус є новим Царем-Месією – Давидом, котрому поклоняться та принесуть дари всі народи, що уособлено в мудрецях зі Сходу. Натомість в євангелії від Луки наголошено, що Ісус є Спасителем, котрий прийшов до всіх людей, а особливо до убогих та упосліджених, уособлених в образі пастухів.
Чому Бог став людиною?
Він прийшов у наш світ, щоби наші гріхи взяти на Себе. Він прийшов у світ для того, щоби ми осягнули спасіння та мали вічне життя. Він прийшов у світ, бо Він – Бог милосердний, бо Він – Бог любові. Господь любить нас і прийшов до нас, щоби допомогти нам.
Чи ці події, що трапились 2000 років тому, мають стосунок до мене особисто?
Бог вступив на землю в конкретному часі і місці, але тим не позбавляє жодного часу та місця своєї присутності, наповнюючи увесь час та всю історію світу радістю Божественного життя.
Ці події мають безпосередній стосунок до кожної людини, не залежно від часу та місця її життя. Господь прийшов у цей світ для Тебе, що живеш тут і тепер!
Чому саме таким чином?
Гріхопадіння людини постає своєрідним викликом для її досконалого щастя в раю – адже в досконалості не залишається місця для гріховної недосконалості. Таким чином гріх постає невидимим бар’єром між Богом і людиною, відірвавши її від Джерела любові. А наслідком цього є втрата людської цілісності.
Прийнявши людське тіло Ісус відновив людську цілісність, привівши нас знову до Бога.
Чого народжений Ісус очікує від мене?
Народжений Ісус, очікує що Ти приймеш Його як свого Спасителя та наповниш своє життя любов'ю, добром, милосердям, миром та осягнеш вічне щастя у Божому Царстві.
Різдвяні традиції
Різдво і Свята Вечеря. Святкування Різдва Христового починається із своєрідного підготовчого періоду. Сорокаденний піст перед святкуванням Різдва Господа повинен підготувати наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися, щоб визволити людину від безсловесся — у літургійній мові це відповідник тваринності — і піднести її на рівень божества.
Щоб устигнути приготувати страви на святкову вечерю, господиня вставала дуже рано, о 1-2 годині ночі. Ця вечеря, хоч пісна, але багата, бо має аж 12 традиційних страв. Звідси її назва – Багата кутя.
Чому на цю вечерю готують саме 12 страв? Етнографи кажуть, що це може бути пов’язано з 12-ма місяцями. У наш час число 12 трактують як згадку про дванадцять апостолів Ісуса Христа.
Між стравами Святої Вечері на першому місці стоїть кутя, або коливо. Це варена пшениця з медом. Кутя з’явилася ще в дохристиянську добу. З тих часів вона зберегла символізм поминальної страви. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — символ вічного щастя святих у небі. Узвар варився з сушених яблук, грушок, слив, вишень. На Тернопільщині його ще називали сушеницею.
Окрім цих головних страв, господині ставили варити голубці, капусняк із пшоном і квасолею, затертий олією, який на Вінниччині та на Гуцульщині називали «шупенею», горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею. Також смажили рибу, пекли млинці з кислого тіста (на Поділлі), варили страви з грибами. Голубці, як правило, робили із заквашеними головками капусти, і начинка у них була різною.
Також обов'язково на святковому столі мають бути свічка, сіль та часник.
Горіння свічки - це свідчення віри, приналежності людини до Божественного світла. Свічка супроводжує віруючу людину від Хрещення до смерті. Це - символ готовності людини до зустрічі із Богом, незалежно від часу і місця, коли Він схоче її покликати до себе.
Без солі не можна відчути повноти смаку страви. Так і людина не може творити справжнього добра, не перебуваючи в гармонії з Богом. Сіль вказує на внутрішню суть людини.
Часник кладуть на чотири кути столу під скатертину, щоб відігнати від родини і хати злих духів. Це символ очищення від гріха, який отруює людське життя, символ родючості і здоров'я.
Коли на небі з’являлася перша зірка, аж тоді родина могла сідати до столу після дня суворого посту, під час якого ніхто не мав права їсти, окрім малих дітей, яким давали трішки вареної картоплі. Проте перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб бува не придушити душі, які, вважалося, на Святвечір приходили до хати.
Починали вечерю з куті. Їли всі з спільних мисок і пили з одного кухля, що символізувало мир і злагоду в сім’ї впродовж року. Окремі тарілки і ложки ставили лише для покійних родичів, або того з родини, кого не було в цей вечір вдома. Несподіваний гість віщував щастя на цілий рік, тому йому старалися догодити. Також вважалося доброю прикметою запрошувати на вечерю одиноких, бездомних та убогих людей. Вечеряли довго і ніхто не мав права вставати, окрім господині, яка підносила страви.
Після Святої Вечері молодь починала колядувати. Також вірні йшли до храму на Всеношне Богослужіння, яке завершувалося святковою Різдвяною Літургією.
Різдвяна ялинка. Традиційні в наш час ялинки в хатах українців з’явилися переважно аж у першій половині ХХ ст. Спочатку їх підвішували до сволока і лише згодом почали ставити на підлогу. Прикрашали ялинку свічечками, горішками, яблучками, медівниками або домашніми тістечками. Звичай прикрашати різдвяну ялинку поширився з Німеччини. Легенда свідчить, що традицію прикрашати дерева на честь Різдва запровадив відомий богослов-реформатор Мартін Лютер (1483-1546). У 1500 році, напередодні Різдва, він, гуляючи лісом, побачив декілька ялинок, покритих снігом. Вони яскраво виблискували в місячному сяйві і вразили Лютера своєю красою. Повернувшись додому, він поставив маленьку ялинку посеред кімнати, прикрасив її свічками і запалив їх.
Коляда. Мабуть саме тому празник народження Христа отримує щирий відгук у кожному серці і увінчується прославою Святого дитятка та його Пресвятої Матері у чисельних колядках, у світлій радості дорослих та дітей. Це особливо дитяче свято, бо саме вони у дивний спосіб перебувають найближче до небесної дитини, у своїй відкритості та щирості прихиляючи небеса до маленьких сердець.
Різдвяні дні як ніколи гуртують родини, збирають за Святою вечерею найрідніших людей і довгі вечірні вечори спливають за щирою розмовою і співом колядок, у яких повторюється казковий, заворожуючий сюжет – зустріч з східними мудрими царями, простими і щиросердими пастушками, злим і жорстоким Іродом. І всі ці події набувають особливого містичного забарвлення, оскільки розгортаються під покровом ночі в осяянні яскравої зірки та співу ангельських хорів.
Дідух. Дідуха виготовляли зі снопа. Він складався з колосків пшениці, жита, вівса. Крім того, в нього вплітали сухі польові квіти та прикрашали стрічками. Сніп міг мати багато пучків та складатися у декілька ярусів. Так його збирали ще влітку під час зажинок або обжинок.
Господар, здійнявши шапку, перехрестившись, брав дідуха і в’язку сіна, а син – дві в’язки. Сіно при цьому розтрушували, а батько приговорював: «Хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м’яко буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати!».
Повільно і урочисто батько з сином підходили до хати і ставали перед порогом, де їх вже чекала господиня з книшем в руках. Входили в хату і батько говорив такі слова: „Святки йдуть!” „Святки прийшли!” – відказував після батька син. „Шануємо і просимо дідуха й вас завітати до господи!”, – відповідала мати. Так відбувалось на Східній Україні, а на Галичині газда (господар) промовляв такі слова: «Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа». Опісля, сім’я заходила до хати, хрестилася, розстеляли в’язочку сіна на покутті й ставили на нього дідуха, другу в’язку сіна клали на стіл, а третю – під стіл. Під час того, як на підлогу стелили солому, діти під столом квокали: «Кво-кво – завтра Різдво».
Вертеп. Саме слово «вертеп» має декілька тлумачень, а назва запозичена із старослов’янської мови і означає «печеру» або ж «ущелину».
Традиція вертепів зародилась у далекому 1223-му завдяки Франциску Ассізькому. Середньовічна містика та інтуїція індивідуалізму підштовхнула до того, що з’явилося бажання представити реалістичні сцени народження Спасителя. Людина мала б співпереживати Христу земному та уявити велич Бога через його народження у дитині. Вже у XIV столітті встановлюється традиція скульптур у храмах, які б нагадували про визначні події. На побутовий рівень вертепи спустились вже у XVII столітті. В Україну традиція робити домашні вертепи прийшла з Польщі через студентів Києво-Могилянської академії.
За матеріалами:
РІСУ та dyvys.info
bottom of page